Трибуна
Регистрация или вход Регистрация или вход Главная | Анкета | Рекомендовать | Обратная связь | В избранное | Сделать домашней
Трибуна&Новини
Головна
Новини
Новини ОДПІ
Новини спорту
Статті, інтерв’ю
Поліцейська хроніка
Трибуна&Парнас
Творчість
Бібліотеки
З історії Балти, району
З історії ЗМІ
Музеї
Культура
ПОДІЛІТЬСЯ З ДРУЗЯМИ

ПРОЗА - Анатолій ПІЩАНСЬКИЙ

Літературна сторінка Народився у 1936 році в сім’ї офіцера міліції в місті Тирасполі. У 1941 році разом з матір’ю знахо-дився в евакуації у Воронезькій області, м.Самарканді, на Кубані.  У 1955 році закінчив Балтську міську школу №2. Після служби в армії закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут, працював на різних об’єктах колишнього Радянського Союзу. У 1987 році повернувся до Балти, трудився на підприємствах міста. Пенсіонер. Друкувався в місцевій  та обласній пресі. Помер 2010 року.



ВИПАДОК

Йшла остання година занять. Студенти - майбутні хірурги слухали лекцію з курсу воєнно-польової хірургії. Читав її відо-мий хірург, доктор медичних наук, професор  Григорій Павлович Рєзніков. Помітивши неуважність втомлених студентів, він глянув на годинника і раптом, зовсім не до теми, сказав:

 - Хочете, я вам розповім, чому я став лікарем та ще й хірургом?  Григорія Павловича студенти любили, тому радісно загули:

  - Розкажіть,  розкажіть, будь ласка!..
 
Вони відклали конспекти і приготувалися слухати.
                        
 * * *
- Було мені близько 14-и. Жив я тоді в Одеській області. Час був важкий. Батьки прагнули дати нам,своїм дітям,  освіту, старалися як могли і ми, на канікулах допомагали їм: то корів пасли, то городи шарували.

А того року у Глибокім  яру взяли самі під городи пустир. Разом з другом Валентином ми посадили там кукурудзу і обробляли її. Мріяли про велосипеди від виручки.

Одного разу ми вдвох, обливаючись потом (ох, і спека ж!), шарували кукурудзу. Дощу давно не було, суха земля під сапою здіймалася легкою курявою. Це тепер у Глибокому яру ліс насаджено, а тоді у цій  котловині працювати під час спеки - годі й говорити.

- Гришо, дощ буде.

- Смієшся?

- Глянь-но, яка величезна чорна хмара пливе з боку Козацького!

...Незабаром повіяв свіжий вітер і залопотів дощ. Через хвилин п’ять  ми з другом змокли до нитки. Шарувати вже не було ніякої можливості. Ми взяли сапи на плечі та й пішли додому. Коли це з іншого  боку  яру почувся крик.  Ми озирнулися. Кричала якась жінка: "Людоньки, підождіть! Ой, підождіть!.."

Ми повернули їй назустріч. По той бік яру були будівлі літнього табору школи коневодів  (була колись така школа  в Балті). Жінка вже була близько.
 
 - Ой! Він його вбив, ой! Хлопці, ви хоч і малі, але мужики. Допоможіть... Жеребець відірвався й побив чоловіка.
 
- Він там лежить у крові. Допоможіть..,- впавши на коліна, благала жінка.

Ми перебігли на той бік яру. Жінка, на вигляд - сорокарічна, від нас не відставала. Легка спідничка, світла кофтинка...

Підсобне господарство було огороджене плотом. На конов’язі стояли кобили. Поруч були жеребці та інші коні різної масті й різної породи. Біля них мало не чортом вертівся вороний жеребець, кусав кобил, бив їх. А коли ті відривалися з прив’язі,  зганяв  їх до купи.

Побачивши нас, він повернув у наш бік. Я  мало не птахом вилетів на паркан, а Валентин опинився на дереві.

Вороний жеребець із зіркою на лобі, з довгою гривою  наче озвірів. Розвернувся - і полетів до кобилиць, збив табун і погнав до Глибокого яру. Я зліз з плоту, Валентин - з дерева. Озирнулись: де ж жінка? Вона стояла метрів сто від нас і щось кричала. Ми боязко зайшли до конюшні. На сіні лежав чоловік. Руки порвані кінськими зубами. Із розірваних вен пузирилася кров, на грудях - дві великі суцільні рани від копит.
 
- Хлопці, я боюсь крові! Ой, я боюсь крові!.. - плачучи говорила жінка.
 
- Цить, перестань голосити! Там, за конюшнею, стоїть пара робочих коней  і підвода. Запряжіть їх і везіть мене до лікарні. Я б і сам, та не можу: щось у грудях хлюпає.
     
Ми з жінкою кинулися за конюшню, де справді знайшли пару коней. Через кілька хвилин я під’їхав з ними до конюшні.

З Глибокого яру доносився трубний голос жеребця, що вирвався, та іржання кобил. Я боязко озирнувся.

Жінка і Валько взяли конюха попід руки й потягли до підводи. Я підхопив потерпілого за ноги. Ледве ми висадили його на підводу.
  
- Хлопці, ви везіть, а я залишусь тут. Я боюся крові. Я,.. - і вона кинулась кудись у глибину двору.
 
- Рушай!.. - скомандував потерпілий.

Я розвернув коней і поїхав у бік Балти. Пішов рясний дощ. Я шмагав коней батогом: швидше, швидше. Але каша у чорноземі, дужі коні, важко дихаючи,  ледь  тягли підводу. Коли чую голос:
  
- Не бий! Вони що можуть, те роблять. От халепа! Я змалку біля коней. Дві війни пройшов  у кавалерії.  А гинути доводиться від коня...

Валентин сидів ззаду, підтримуючи   голову пораненого на колінах. Ноги, груди його були закривавлені. Та я намагався не дивитися на кров.

- Зараз у лікарні вам щось зроблять і ви будете жити.

 ...Виїхали на бруківку на шляху Балта - Піщана. Коні самі перейшли на рись. Поранений застогнав. А з-під вусів виривалися ще якісь слова:
  
- Я змалечку випестив Володьку... Добрий жеребчик. І в сідлі ходив добре. Аби ж був злучений... Якось приходжу, а він стоїть та рветься. Я й кажу зоотехніку: "Чого ж Володька не злучаєте?" А той каже: "Неперспективний".  А Олесь Гончар колись  писав, що в румунських  болотах не витримували  ні німецькі  буефани,  ні інші породи. Тільки наші українські невеликі  коненятка тягнули й тягнули гармати й підводи з пораненими.  їздові ділилися своєю пайкою. З’їсть такий коник з руки 200 - 300 грамів хліба, як солдат, поп’є  води - і вперед. От вам і неперспективний...
     
Я зрозумів, що він виправдовує вчинок свого підопічного і водночас не може  зрозуміти, як же воно так вийшло, що покусав.

Коли раптом мої думки перервав дужий голос:
  
- Ей ти, роззяво, хомут порвеш. І де ти взяв цих коней?..

- Тпру!..
    
Незнайомець підійшов до коня, зав’язав хомут, підійшов до бестарки. Побачивши пораненого, вигукнув:
   
 - О, Боже! Жеребець порвав? Така халепа! Жени коней швидше! Не жалкуй коней. Крові он скільки витекло.

Коні швидкою риссю пішли вниз вулицею. Через хвилин 15 ми були у лікарні. Нас там уже чекали: видно, той незайомий чолові подзвонив.
    
Перед приймальним покоєм стояв хірург Стрембицький та ще кілька чоловіків.  Вони бережно поклали  пораненого на ноші й понесли до операційної. "Швидше! - командував хірург,  - швидше!".
    
Поранений устиг лише мовити: "Спасибі, хлопці, спасибі!" Його обличчя було бліде, як папір. Сухі губи ледь ворушилися.
    
Коли це вийшла санітарка, винесла скривавлений одяг, вкинула на воза. І раптом мовила:

- 1 чому дітей у школі вчать?..  Ти у якому класі?
 
- У восьмий перейшов.
 
- Чому ж ви його не перев’язали?  Він же у вас кров’ю стік. Не виживе. Спішили довезти, а першу допомогу не подали. Мені стало дуже соромно.

Ідемо додому. Зуб на зуб не попадає. Холодно. І тоді я сказав собі: буду лікарем. І слова свого дотримав. Потім я дізнався, що конюх Іван помер.

* *  *
   
 ... Дзвінок.
  
- А що з жеребцем сталося, Григорію Павловичу?
  
- Кобил відбили, загнали в конюшню. А з жеребцем не стали возитися. Бо він справді як скажений був. Викликали мисливців. Пролунав  постріл...
Разместил: Mila | Дата: 04.08.2010
[ Напечатать статью | Отправить другу ]
Рейтинг статьи

Средняя оценка: 0.00/0Средняя оценка: 0Всего голосов:0

Отлично
Хорошо Нормально Пойдёт Плохо
Смотрите также связанные темы

2011-12-25 11:37:00 - ПАМ’ЯТЬ ПРО КОЛЕГУ
2010-08-04 19:02:00 - Людмила ШЕЛИХ
2010-08-04 19:00:00 - Петро ЦАЛЮК
2010-08-04 18:58:00 - Віктор СКОКОВ
2010-08-04 18:56:00 - Андрій РИБАК
2010-08-04 18:53:00 - Валентина ПОПОВА
2010-08-04 18:48:00 - Вікторія ПАНЧИШЕНА
2010-08-04 17:37:00 - Олексій МЕЛЬНИК
2010-08-04 17:31:00 - Зінаїда КУШНІР
2010-08-04 16:55:00 - Лариса КОНОНОВА (КОЛЧИНА)
Нет комментариев. Почему бы Вам не оставить свой?
Вы не можете отправить комментарий анонимно, пожалуйста зарегистрируйтесь.

Seo блог,заработок в интернете

EnglishGermanRussianUkrainian
ТРК «ПРИМОР’Я»

Читайте на сайті
Балтянки виграли Чемпіонат України з шашок
Історична довідка щодо будівництва храму Введення Пресвятої Богородиці в м.Балта
ЖДИ МЕНЯ
ЧУДО-КРІСЛО: ВИНАХІД ВОЛОДИМИРА КУЛИКА
РОЗКРИТО ЩЕ ОДНУ ТАЄМНИЦЮ ФАШИСТСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ МАШИНИ
ДАВАЙТЕ – ЯК НІМЦІ!
БАЛТА З ЧИСТОЮ ДУШЕЮ
ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА
ЗОРЯНА КРИНИЦЯ
ПОЕЗІЯ
ПРОЗА
Главная | Новости | Вопросы и ответы | Учебники | Рекомендовать | Обратная связь
Яндекс цитирования
© 2009 Повне чи часткове використання інформації, розміщеної на сайті, дозволяється лише з посиланням на сайт.